Молодіжна національна команда України з хокею виграла в Таллінні чемпіонат світу в дивізіоні 1В. Виграла впевнено, перегравши всіх п’ятьох суперників вчисту – і за грою, і за результатом. Тим самим, молодіжка приєдналася до національної і юнацької (U18) збірних, які вийшли в другий за силами ешелон світового хокею раніше. При цьому команди U20 ми там явно зачекалися. В дивізіон 1А українці повернулися вперше з 2011-го. Національна збірна за цей час встигла піднятися у цей дивізіон тричі, а юнаки двічі і виступатимуть там цьогоріч навесні вже втретє поспіль. І тільки молодіжку в ешелоні 1В немов хтось прокляв. На двох попередніх чемпіонатах світу ми теж мали сильні команди, виглядали в порівнянні з суперниками привабливіше, але в 2023-му поступилися в фіналі японцям, а в 2024-му – словенцям.
Тож нині, коли перемога стала реальністю, виділяємо п’ять факторів, які посприяли цьому успіху.
Фактор 1: нова генерація
За кожною перемогою стоять живі люди. Не було б у нас настільки якісної обойми хокеїстів, інші фактори булли б не дієвими. Зрештою, ці складові взаємозалежні, але про це трохи нижче. Починаючи з 2004 року народження і з кожним наступним поколінням Україна почала отримувати сильні обойми гравців. Причому мова не про поодиноких талантів, а саме про ціле покоління. Одне тягнулося за іншим і в сукупності це дало той результат, який маємо вже й зараз.
2004-й – покоління Дахновського, Ковальчука, Волкова, Трошкіна, Сидоренка, Криклі, Стецюри, Шаповалова. З допомогою цих гравців повернулася в дивізіон 1А наша юнацька команда. Нині ці хокеїсти є кандидатами в національну збірну і більшість вже в ній дебютували. Дебютував і голкіпер Гліб Арцатбанов, котрий, покинувши після повномасштабного вторгнення білорусь, став чемпіоном Чехії серед молоді, але торік восени несподівано завершив кар’єру.
2005-й – покоління Купріянова, Іващенка, Здоровця, Полоницького, Жеребка, Козленка, братів Байдів. Купріянов, який виступає за молодіжну команду «Дукли» з Їґлави, вважається одним із найперспективніших молодих гравців чемпіонату Чехії. Настільки, що якоїсь миті навіть велися розмови про прийняття Іларіоном чеського громадянства. Загалом за винятком Купріянова та Іващенка, цей рік народження, мабуть, не такий яскравий, однак він проявив іншу тенденцію: гравців для збірної почав давати реанімований в умовах повномасштабної війни національний чемпіонат. Представники «Сокола» Микита Полоницький, який став найкращим на чемпіонаті світу за системою «+/-» і Максим Жеребко – саме його продукти. Це той випадок, коли не було б щастя, так нещастя допомогло, бо в довоєнних умовах засилля наших команд легіонерами свого шансу ці хлопці могли б очікувати довго. І не гарантія, що дочекалися б.
2006-й – покоління Левшина, Миронова, Денисенка, Кулікова, Євтєхова, Трущенка, Шульги, Ялового, Койди-молодшого, Батога, Боднара, Бондарєва-молодшого, Пазія, Сімчука-наймолодшого. Показово, що трьох останніх на цьому чемпіонаті світу взагалі не було. Ігнат Пазій, який виступає в Хокейній лізі Онтаріо, відновлювався після травми. Гавриїла Сімчука і Микиту Бондарєва не відпустили їхні заокеанські клуби. Всі три хокеїсти, безперечно, підсилили б гру команди. Що цікаво. У вище наведеному переліку прізвищ відразу троє (Левшин, Миронов, Денисенко) до початку повномасштабної війни виступали в росії, але відмовилися від перспектив заграти в КХЛ відразу після повномасштабного вторгнення. 2006-й р.н. вважається одним із найрезультативніших випусків за всю історію українського хокею і зараз дуже важливо цих хлопців вберегти.
2007-й – покоління Косарєва, Гапоненка, Сухицького, Виставкіна, Стасюка, Шибинського, Кураєва, Висотенка. Для перших двох цей молодіжний чемпіонат світу – вже другий у кар’єрі. За умови, що харків’яни, які зараз виступають у Норвегії, можуть зіграти ще на двох. Микола Косарєв, який визнаний найкращим оборонцем цієї світової першості, у своїх 17 вже виступає в дорослому чемпіонаті Норвегії за «Ставанґер Ойлерз». Номінальний оборонець Савелій Сухицький, який виступає за італійську «Аосту», проявив себе універсалом і на цьому чемпіонаті світу відіграв як нападник. Інші хокеїсти з цього переліку з найліпшого боку проявили себе минулої весни на юнацькому чемпіонаті світу в дивізіоні 1А, де Україна стала другою і мала всі шанси пробитися в топ-дивізіон. Виняток – Максим Висотенко, який на чемпіонатах світу ще не виступав, але має всі шанси потрапити на першість U18 цієї весни, так як добре проявляє себе за «Сокіл». До переліку можна було б додати ще одного представника заокеанського хокею, оборонця Микиту Коневича. Але уродженець Святої Галичини виклики в національні збірні вперто іґнорує.
Такий широкий перелік прізвищ демонструє, що тренерський штаб має з кого обирати, а не латати дірки, як то було раніше. З представниками 2008 року народження, до слова, ситуація не гірша.
Фактор 2: послідовна політика
Важливо відзначити, що більшість цих гравців отримували хокейні ази вже на ковзанках, збудованих у 2000-ні за урядовою програмою «Хокей України». Так, корупційна складова реалізації цієї програми вельми висока. Так, об’єкти, які гучно іменуються аренами, насправді є не більше як тренувальними ковзанками за гроші арен. Так, цих ковзанок мало б бути значно більше, а місце будівництва окремих не завжди виглядало адекватним. Проте навіть з цими обмовками вихлоп від програми помітний. Як і при всіх вадах помітна ефективність діяльності дитячо-юнацьких шкіл.
Також можна ствердно говорити, що нинішній успіх є найперше результатом діяльності ще попереднього керівництва Федерації хокею України на чолі з Георгієм Зубком, який чітко визначив головний пріоритет роботи – успішність національних збірних. При цьому якраз юнацькій і молодіжній командам увага приділялася іноді навіть більша, ніж національній збірній. Показово, що ще до початку повномасштабної війни ФХУ ініціювала створення збірної U16. Хлопці 2006 року народження навіть встигли в лютому 2022-го, за лічені дні до початку вторгнення, провести в київському Палаці спорту перші збори. Також важливо, що наші юнаки в форматі збірних до 17 років щороку виступають у престижних міжнародних турнірах, де мають змогу грати проти суперників з топових хокейних країн.
Важко переоцінити також внесок попереднього керівництва ФХУ в збереження генофонду нашого хокею. У цьому контексті варто згадати як сприяння у виїзді близько тисячі юних хокеїстів і їх родичів за кордон на початку повномасштабної війни з подальшим забезпеченням умов для тренувань, так і боротьбу за тих українських гравців, які до 24.02.2022 грали в чемпіонатах країн-агресорок. Попри критику, ФХУ проявила принципову позицію і не стала викреслювати з орбіти українського хокею ні капітана національної збірної Мережка, ні Миронова, ні Денисенка, ні найкращого голкіпера нинішнього чемпіонату світу Олександра Левшина. Голкіпера, який вже найближчим часом обіцяє вирости в першого номера національної збірної на довгі роки наперед. Також до цього переліку можна було б додати іншого воротаря Гліба Арцатбанова, якого Георгій Зубко буквально викупив з системи білоруського хокею. Але ця ставка не спрацювала з огляду на те, що майбутнього з хокеєм вирішив не пов’язувати сам гравець.
Фактор 3: якісна підготовка
Вкрай важливо, що діяльність юнацької і молодіжної збірних мала цілісний характер. Усе тому, що ФХУ під керівництвом Зубка довірила весь цей напрям тренерському штабові на чолі з Олександром Бобкіним. За цей крок колишнього очільника Федерації багато критикували, але час показав ефективність такого рішення. Починаючи з 2021-го і по цей день з поля зору Бобкіна і його штабу не випав по суті жоден талановитий український хокеїст, при цьому майже кожен з них пройшов через збори і товариські турніри.
Команди Бобкіна і його помічника Руслана Борисенка вирізняються самобутнім стилем гри, від якого не відмовився повноцінно й призначений торік на чолі молодіжки Андрій Срюбко. Варто сказати, що торік це великою мірою кон’юнктурне рішення, котре лобіював почесний президент ФХУ Анатолій Брезвін, виглядало не дуже логічним. Срюбко очолив молодіжну збірну незадовго до чемпіонату світу в словенському Бледі і багатьох гравців знав дуже погано. При цьому помиляються ті, хто каже, що керувати діями тієї команди продовжував уже на посаді асистента команди Бобкін. Так, до слова помічника Срюбко прислухався, але гнув свою лінію.
Зрештою, минув рік і всіх кандидатів у молодіжку Срюбко вивчив вже досконало. Часу на підготовку до чемпіонату світу команда мала обмаль, але провела вона його з максимальною ефективністю. Дуже ілюстративними в цьому контексті виглядають слова нападника Максима Жеребка: «Дивилися на інші тренування, як, скажімо, корейці просто стоять на льоду і пасуються, а після того виходимо на лід ми і дві години без відпочинку бігаємо. Всі розуміли, що не бігаємо просто так, щоб просто побігати. Ми бігаємо, щоб на чемпіонаті показати швидкість і виконати те, чого від нас чекають».
При всіх позитивних рисах тренера Бобкіна він має помітний мінус – збірні під його керівництвом не виграли жодного фіналу: команда U18 в 2022-му програла угорцям, а в 2024-му німцям, збірна U20 поступилася в 2023-му японцям. Цьогоріч збірна Срюбка з Бобкіним у штабі виграла фінал проти Японії надзвичайно переконливо – 7:2. Комплекси фіналів, якщо вони були, щезли безслідно.
Фактор 4: менталітет переможців
Влітку в контексті юнацької збірної Олександр Бобкін сказав дуже цікаву річ: «Ми починаємо вирівнюватися з суперниками скілами. Якщо в попередні роки наші хлопці мали різний рівень навичок і хтось рівнявся з суперниками, а хтось ні, то це скликання, завдяки ще тривалішій грі в Європі та Північній Америці, стало тим поколінням, де формується новий підхід до хокею. Батьки шукають дітям можливості тренуватися додатково чи брати участь у хокейних кемпах, аби покращувати індивідуальні навички. Тому зараз відчувається, що ми вже теж починаємо правильно кататися, а не може не радувати».
А ще це покоління точно вільне від совкового аутсайдерського менталітету. Ці гравці виходять не битися, а найперше грати в хокей, нав’язувати свою гру. Це та риса, яку нашим збірникам тривалий час прищеплює Бобкін і той хокей, до якого звикли, виступаючи в Європі і Північній Америці, самі хокеїсти. Притаманне більшості представників ігрових видів в Україні поняття «гра від пічки» в свідомості молодих українських хокеїстів поступово зникає як явище.
Фактор 5: одне тягне інше
Вкрай важливу, можливо, навіть визначальну роль для сучасних успіхів українського хокею відіграв вихід юнацької збірної (U18) навесні 2022-го в дивізіон 1А. Поступившись тоді в фіналі угорцям, українці стали другими, але підвищилися в класі завдяки відстороненню від змагань білорусів. За свій шанс наша команда вчепилася сповна, спершу у 2023-му зберігши прописку в дивізіоні, а потім і взагалі посівши там друге місце. Крізь горнило тих двох юнацьких чемпіонатів світу пройшло більшість представників нинішньої молодіжки. Погравши на вищому рівні, ці хлопці в дивізіоні 1В дивилися на тлі суперників набагато переконливіше.
А ще після того як виросли амбіції в команди, до її лав охочіше почали приїжджати хокеїсти, які раніше «крутили носом». Найперше це стосується Іларіона Купріянова, котрий зіграв за юнацьку збірну на чемпіонаті світу-2023, потім наприкінці того ж року не приїхав у молодіжку, цьогоріч вже проігнорував виклик на товариські матчі в національну збірну, але зіграв вагому роль у цій перемозі команди на чемпіонаті світу. Те саме стосується й Олександра Шаповалова, котрий виступає в Фінляндії. До виходу юнацької команди в дивізіон 1А він виклики в збірну теж ігнорував, але пізніше виступив і на торішньому молодіжному чемпіонаті світу, і взяв участь у зборах національної збірної в грудні 2024-го.
Перспективи
В дивізіоні 1А наступного року молодіжна збірна України гратиме проти Австрії, Норвегії, Словенії, Франції і Казахстану. Французів командою цієї вікової категорії ми перемагали на юнацькому рівні. М’яко кажучи, не сильніше за нашу команду Словенія. З казахстанцями, австрійцями і норвежцями, звичайно, буде складніше. Втім, наразі передумов для повернення в дивізіон 1В після першого ж року виступів у вищому класі точно немає. Особливо з урахуванням, що з цьогорічного складу збірної U20 у 2026-му на молодіжному рівні зможе виступати відразу 15 хокеїстів з 23-х.
А тим вісьмом, які в Таллінні завершили виступи в молодіжному хокеї (оборонці Руслан Здоровець, Іван Козленко, Микита Полоницький, нападники Іларіон Купріянов, Микита Іващенко, Максим Жеребко, Данило та Ілля Байди) важливо знайти себе в дорослому хокеї. Для розуміння: з молодіжки попереднього зразка через рік після чемпіонату світу в словенському Бледі виступи завершили відразу четверо – воротарі Арцатбанов і Малихін, нападники Дубський і Лисак. Хлопці банально не бачили перспектив від подальших виступів. Звісно, ситуацію можна було б поліпшити за умови, якби все гаразд було в Україні. Проте в країну, де війна і де хокейний чемпіонат, м’яко кажучи, не найсильніший ризикне повернутися не кожен. З представників молодіжної збірної за останній час на такий крок наважився лише оборонець Богдан Трущенко, котрий два роки виступав у Швейцарії, а віднедавна представляє одеський «Шторм». Втім, Богдан – то радше виняток з правил.
Подальший прогрес збірних України також напряму залежатиме від того, чи збереже пріоритетність колишнього керівника новий очільник ФХУ Сергій Мазур. Але це вже тема іншої розмови.