Тиждень тому він вперше в житті завітав в Україну. Перебував у нас протягом п’яти днів – У Харкові, Києві й області, Вінниці. Чеський хокейний воротар Домінік Гашек – олімпійський чемпіон Наґано-1998, дворазовий володар Кубка Стенлі, двічі найкращий гравець сезону і володар шести «Везіна трофі» найкращому воротареві національної хокейної ліги. Від початку повномасштабної війни спортивні зірки такого рівня воліли уникати візитів в Україну. Гашек став першим. Власне, то й не дивно, адже великий Домінатор протягом цих 15-ти місяців є, мабуть, головним лоббістом інтересів нашої країни і нашого спорту серед світових знаменитостей.
Сказати, що побачене в місцях активних бойових дій вразило Домініка – не сказати нічого. Журналіст Sport.ua мав унікальну нагоду записати це інтерв’ю, в якому 58-річний легендарний хокеїст розповів про власне ставлення до росіян, як формувався його світогляд, як вплинули на нього події Празької весни, як сам дзвонив ключами на прощання комунізмові в 1989-му і що думає про бойкот українцями змагань, у яких виступають представники країн-окупанток. Значно менше ми говорили про хокей. Але згадали, як Гашек не поспішав переходити в НХЛ, потім сім років грав у «Баффало Сейбрз» поряд з киянином Олексієм Житником і як перемагав росію в фіналі Олімпіади-1998.
Розмова відбувалася під час прогулянки, починаючи з пішоходного «моста Кличка», через Майдан Незалежності, Хрещатиком і вгору від Бесарабського ринку до готелю «Прем’єр-палац». По ходу ми разом із MVP попереднього чемпіонату України Сергієм Бабинцем розповідали гостеві, звідки взялася арка «дружби народів», як відлітала голова леніна в грудні 2013-го і, звісно, про події на Майдані дев’ять років тому. Сам Домінатор фотографувався і фотографував пам’ятні місця. Особливо його вразила кількість прапорців у пам’ять про полеглих на цій війні воїнів на пагорбі центральної площі української столиці.
Прочитайте, не пошкодуєте.
– Домініку, вам дуже пощастило, перебуваючи два дні в Харкові, не почути жодної повітряної тривоги. Та й у Києві першого дня сигналів не було. «Відігралися» росіяни вночі. Для нас ці сирени звичні. Як на них відреагували ви?
– Поселяючись в готелі, відразу дізнався, де там бомбосховище, куди треба бігти. Розумів, куди приїхав. Але понеділок у мене вийшов дуже насиченим. До Києва приїхав о шостій ранку. Потім ми відвідали Бородянку, Бучу, Ірпінь, мали зустріч у Федерації хокею України, спілкувалися з юними київськими хокеїстами. Втомився настільки, що вночі спав так солодко, що не чув взагалі нічого. Може, це й на краще.
– Україну ви відвідуєте вперше в житті. Які враження від Києва і Харкова? Чи відчувається тут, що війна зовсім близько?
– Оскільки раніше тут не бував, то не маю з чим порівнювати. Проте зрозуміло, що в Харкові війна дуже відчутна. Був там два дні і зрозумів, що нормального життя там немає. Чимало будинків зруйновані, ресторани теж побиті або не працюють. На вулицях дуже мало людей. У Харкові відчувається смуток. Не так як у Києві. Точніше, зовні не помітно, що неподалік від української столиці велися бойові дії, що сюди прилітають ракети. Однак коли починаєш розмовляти з людьми, то розумієш, що тут теж війна. А Ірпінь, Буча, Бородянка – то взагалі жах. Там відлуння війни відчувається найсильніше. Страшно дивитися на таку кількість зруйнованих будівель. Я бачив ці картини на світлинах і на відео з Чехії. Але споглядати те страхіття на власні очі значно важче. Це дає уяву, що тут відбувалося.
– Якщо простежити за вашим «твіттером», то можна помітити, що до 24.02.2022 в ньому взагалі не було згадок про Україну. 23 лютого, за добу до російського вторгнення, ви писали про завершення зйомок про перемогу збірної Чехії з хокею в Наґано-1998. Зранку 24-го числа все змінилося. Відтоді ваш «твіттер» перетворився на хроніки російсько-української війни…
– Все просто: ще 23 лютого 2022 року я б ніколи не повірив, що таке в наш час, у центрі Європи можливо. Коли прокинувся вранці наступного дня, був приголомшений новинами. Для мене був шок, що росія пішла на Україну з повномасштабною війною. Тому з першої хвилини захотілося підтримати Україну бодай словесно. Вирішив, що буду постійно писати і говорити речі, які допоможуть зупинити цю війну, щоб в Україні перестали гинути люди.
– Взагалі, війна в Україні триває з 2014 року. Правда, не така масштабна, але росіяни анексували Кримський півострів, вторглися на територію двох областей. Може, в Чехії це відчувалося не так сильно, але люди гинули вже тоді.
– Це наша спільна вина, що тоді ми не надали подіям в Україні достатньої уваги. Ми слухали нашого президента, проросійського політика Мілоша Земана. Він всюди говорив, що в Україні – громадянська війна, внутрішньоукраїнський конфлікт. Це була спотворена інформація, фактично російська пропаганда. Можу сказати, що не був згоден з Земаном вже тоді, розумів, що росія не мала права забирати в України Криму, але не був достатньо активним, щоб почати голосно говорити через власні соцмережі вже в 2014-му. Це була моя помилка. Нині я це усвідомлюю. Тому намагаюся говорити про війну в Україні щодня. Чи в соцмережах, чи під час зустрічей у Чехії чи інших країнах.
– Ви народилися в 1965-му, за три роки до Празької весни, коли російсько-совєцькі окупанти вторглися в чеську столицю. Ця подія наклала відбиток на вашу свідомість?
– Я був маленький і ще нічого не розумів. Нашої родини та трагедія не торкнулася. Пізніше про це не думав, бо грав у хокей. Але з часом познайомився з людьми, які постраждали під час Празької весни. Росія тоді принесла нам багато горя. Що тоді перенесла Чехія, усвідомив лише з роками. Згодом, коли вже виступав за збірну Чехословаччини і навчався в університеті, 1989-го брав участь в революційних подіях проти комуністичного режиму. Зараз ми стоїмо на київському Майдані. Тоді разом з партнерами за командою так само стояв на Вацлавській площі у Празі. Ми піднімали вгору ключі і дзвонили. То був «останній дзвін комунізму».
– Мабуть, комуністам ви були «вдячні» ще раніше, у 1983-му, коли вас на драфті НХЛ обрав «Чікаґо Блекгокс». Читав, що за океан ви тоді не виїхали через «залізну завісу»…
– Ні. Мені ще самому не хотілося виїжджати, бо був молодим хлопцем, а вже грав в одній із найкращих команд Чехословаччини – «Пардубиці». Мене вже викликали до лав збірної. Так, мене обрали, але іти мені не хотілося. Багато тоді про це думав і врешті залишився вдома. Надто молодим ще тоді був, не хотів поспішати. «Пардубиці» тоді були справді класною командою, в мене було яскраве життя. Мені хотілося жити й грати вдома, бути поряд із родиною, з друзями. Вже тоді розумів, що шанс перейти в НХЛ ще буде. В підсумку так і сталося. Після революції 1989-го я переїхав.
– Вам тоді було 24, на ту мить вас чотири рази називали найкращим воротарем чемпіонату Чехословаччини і двічі – найкращим воротарем чемпіонатів світу. В Чікаґо ви поїхали зіркою європейського хокею. Але в «Блекгокс» спершу були запасним. Удар по амбіціях?
– Дебют точно був непростим. Мене навіть перевели в фарм-клуб «Блекгокс» «Індіанаполіс Айс». Довелося завойовувати своє місце під сонцем заново. В IHL, виступаючи за фарм, у першому сезоні я потрапив у символічну збірну сезону. В наступному вже грав за «Чікаґо» більше і врешті мене забрали в «Баффало Сейбрз». Там теж основним став не миттєво, але з часом показав, що заслуговую на це право.
– Українець Олексій Житник навпаки почав грати в НХЛ відразу – спершу в «Лос-Анджелес Кінґз» поряд із Вейном Ґрецкі, а потім і з вами у «Сейбрз»…
– У Баффало Олексій з’явився через два роки після мене. Але він був молодий, всього 21 рік. Житник в нас грав у парі з моїм земляком Ріхардом Шмеліком. Українсько-чеський перший дует оборонців «Сейбрз», вони грали проти найкращих гравців команд-суперниць. Житник – це топ. Ми з ним були друзями і на льоду, і поза ним. Розмовляли англійською, в НХЛ по-іншому неможливо. Алекс ніколи не говорив багато. Мені теж достатньо сказати: «Алекс, тут-тут-тут!» і він все робив правильно. На льоду він був жорсткий і непрохідний, з отакенними ногами! В роздягальні ми жартували, що ноги в нього такі широкі, бо він виріс у Чорнобилі (сміється).
– В Україні за ці ноги Олексієві дали прізвисько «слон».
– Це у вас. В НХЛ його так ніхто не називав. Я його називав просто: «Zi», за першими літерами в прізвищами. То було просто й зручно.
Гашек і Житник. Давні партнери за “Сейбрз” зустрілися в побитій війною Україні
– В 1998-му свідома частина України в протистоянні між Житником і Гашеком у фіналі Олімпіади в Наґано вболівала за Гашека (Житник тоді виступав за росію). Тоді ви перемогли 1:0 і сильно нас потішили.
– Це один з найпам’ятніших моментів моєї кар’єри. На тій Олімпіаді виступали всі найкращі. Виграти в такій боротьбі золото – це щось надзвичайне. Це на все життя.
– У москалів тоді просто нестримним був Павєл Буре. В півфіналі він закинув фінам п’ять шайб. А вам – жодної…
– Ми дивилися матч росії проти фінів по телевізору. І розуміли, що з Буре треба тримати дуже чіпко. Врешті, проти Павла в фіналі персонально зіграв Іржі Шлеґр, який його добре знав за спільними виступами за «Ванкувер Кенакс». Ірка впорався з завданням чудово: за матч Буре наніс два кидки і не показав взагалі нічого.
– Розпад Чехословаччини на дві країни в 1993-му ви застали за океаном. Як тоді сприйняли ту подію? Вас не лякали зміни на Батьківщині?
– Зізнаюся, я тоді засмутився. Ми були однією великою країною, до якої я звик. Сприйняв це так, немов втратив частинку чогось рідного. Але страху від тих змін точно не було. Ми розуміли, що обравши такий шлях, Чехія і Словаччина стали тільки сильнішими й успішнішими. Наші країни були і залишаються найліпшими друзями, справжніми, а не видуманими братніми народами.
– Хокейні збірні Чехії і Словаччини зустрілися одна з одною вже на Олімпіаді-1994. Тоді в Леллегаммері словаки сенсаційно перемогли. І протистояння мало принциповий характер.
– А як по-іншому? Звісно, для чехів важливо перемогти сусідів. На льоду не буває друзів. Для нас протистояння зі Словаччиною – дербі. Поразки в таких матчах – особливо дошкульні. Але сусіди вміють грати в хокей і ми за них радіємо. В 2002-му словаки взагалі стали чемпіонами світу. Ми тішимося, що маємо змогу визначати, хто з нас сильніший у хокеї.
Чехія і Словаччина розійшлися цивілізовано, друзями. Взагалі не можу собі уявити, щоб трохи більша Чехія, мов отара овець, почала висловлювати словакам якісь претензії і йти на них війною. Ми не росіяни, в нас немає імперських амбіцій. То росія протягом всього свого існування зазіхає на території інших країн. Біда України в тому, що вона знаходиться з росією по сусідству. Дуже важливо, щоб Європейський союз і весь демократичний світ зупинив росіян. Якщо їх не зупинити зараз, вони вирішать, що те саме можна повторити з іншими державами. Це та ж логіка, якою керувався Гітлер під час Другої світової війни. Тоді нацистську Німеччину вчасно не зупинили і загинули мільйони людей.
– Ви з росіянами в НХЛ перетиналися дуже часто. В їх поведінці тоді простежувалося щось шовіністське?
– Ми ж в НХЛ виступали. Там вони не у себе вдома і відповідно приймають спільні для всіх гравців правила поведінки. Так, вони пишалися тим, що росіяни, але більше це не проявлялося ніяк. Я так само пишався тим, що чех. У НХЛ виступають представники багатьох національностей і співіснують вони добре. Там усі рівні. Найчастіше ми взагалі не згадували, хто звідки приїхав.
– Попереднє питання виникло зокрема й тому, що нині ви вимагаєте від НХЛ заборони на виступи російських і білоруських хокеїстів.
– Я так і зрозумів. Зараз інша ситуація. Тоді не було великої війни. Нині росіяни, не обов’язково хокеїсти, але зокрема ті, хто виступає в НХЛ чи будь-яких інших змаганнях, пропагують свою країну і війну в Україні. Всі ми, виїжджаючи за кордон, прославляємо те найкраще, що є на нашій Батьківщині – культуру, традиції, мову. А що зараз має росія? Війну, злочини проти людяності, вбивства на території України. Кожен вихід на лід російських хокеїстів коштує життів українців.
– Під час візиту в Україну ви зустрічалися з міністром молоді і спорту Вадимом Гутцайтом. Мабуть, ви знаєте, що його відомство заборонило українським спортовцям виступати на тих змаганнях, до яких допущені росіяни і білоруси. Представники олімпійських видів цього обмеження притримуються. А, скажімо, тенісистки, які живуть від заробітків на змаганнях і їздять не за державні, а за власні кошти, в турнірах поряд з представницями країн-окупанток грають. Хто, з вашої точки зору, правий?
– Я проти того, щоб росіяни і білоруси були представлені будь-де. Але окремі спортивні асоціації їх допустили. Для українців і цивілізованих людей з інших країн це вельми неприємно. Але поряд з тим, важливо, щоб українські спортовці продовжували змагатися. То несправедливо, коли росіяни і білоруси виступатимуть, а українці ні. Сказав про це зокрема й на зустрічі з паном міністром. Він назвав цю ситуацію «дуже важкою».
– В сезоні-2010/2011 ви виступали за московський «Спартак». Тоді ж єдиний раз, висвітлюючи чемпіонат світу з боротьби, як довелося бувати в Москві й мені. Рашизм і ненависть до інших національностей, особливо до українців тоді вже виглядали дуже помітними…
– Зі свого боку, будучи хокеїстом «Спартака», не помічав нічого загрозливого. Росія мені тоді виглядала цивілізованою європейською країною. Якби мені тоді хтось сказав, що в 2014-му росіяни вторгнуться в Україну, заберуть Крим, ніколи б не повірив. Про те, що сталося на початку 2022-го, навіть говорити не варто.
Взагалі, для мене виступ у «Спартаку» був гарним досвідом. І з хокейної, і з людської точок зору. Я тоді зрозумів російську сутність. Збагнув, що вони поважають найперше сильних. Скажімо, американців. Для них праві ті, хто сильні.
– З кимось із представників того «Спартака» зараз контактуєте?
– Після лютого 2022-го – ні з ким. До того трохи з одним хокеїстом, імені якого не називатиму. Після того втратилися зв’язки й із ним.
– Вже після початку війни ви давали інтерв’ю одному з російських ЗМІ. Але сказаного вами росіяни не прочитали.
– Вони замінили зміст на 95 відсотків, два-три речення, може, залишили. Написали все так, як вимагає пропаганда. Після того передав інтерв’ю, яке російський журналіст висилав мені на вичитку, в чеське ЗМІ. Щоб опублікували справжню версію.
– Домініку, закінчивши кар’єру гравця, ви відразу вирішили присвятити себе суспільно-політичній чи громадській діяльності чи спершу робили спроби залишитися в якійсь іншій ролі в хокеї?
– Соціально активним був постійно, але в останніх років п’ять почав усвідомлювати, що треба концентруватися на політичній кар’єрі.
– Зараз Домінік Гашек може назвати себе політиком?
– Ні. Поки я допомагаю тим, хто цієї допомоги потребує. Але прагну бути політиком у майбутньому. Щоб можливостей допомагати було більше. Так я стану ефективнішим.
– Той факт, що президентом Чехії не так давно став відставний генерал, колишній голова Військового комітету НАТО Петр Павел, якось пов’язаний з початком великої війни в Україні?
– Петра Павела обрали виключно тому, що він користується довірою чеського народу. Це не пов’язано з російсько-українською війною. Але тішить, що президент моєї країни розуміє ситуацію в Україні так, як усі цивілізовані люди. Ми всі усвідомлюємо, що Україна має перемогти зокрема для нас, інакше ця війна з часом перейде зокрема в Чехію. Тому ми зобов’язані підтримувати і допомагати Україні.